Легенди с. Воронківці 2

Легенди с. Воронківці

Село Воронківці розташоване на мальовничих берегах річки Случ. Правий берег річки місцями на десятки метрів вищий за лівий. Обидва береги з’єднані греблею з мостом і двома кладками. Коло кладки, що в центрі села, є древнє джерело, з якого б’є джерельна прозора, холодна, приємна на смак вода.
Це джерело називають "Ревухою”. Розказували старожили села, колись вода з цього джерела виривалась з такою силою, що аж ревла. Цей рев води було чути за десятки верств від села, тому джерело назвали Ревухою. Ще післявоєнні роки на лівому березі на віддалі було чути шум Ревухи. Тепер тільки коло самого джерела чути плескіт і шум води.
За Ревухою на пагорбі стояв дубовий хрест. Старожили розповідали, що на тому місці колись дуже давно стояла церква, і з нею є пов’язана легенда. Перед Великоднем, у суботу ввечері зібралась невістка до церкви. Свекруха ж не пускає невістку, мовляв не всю роботу переробила. Невістка не послухалась, взяла все що потрібно в кошик на святіння і пішла на перекір свекрусі до церкви. Свекруха ж лаяла і проклинала щоб та пішла і не вернулась, щоб вона крізь землю провалилась. Так і сталось. В Пасхальну ніч підчас Всеночної служби церква разом з прихожанами пішла під землю.
Існує повір’я, якщо у Великодну суботу вночі прийти на те місце і прикласти вухо до святої землі, то буде чути як дзвони дзвонять і церковний спів.
Якщо уважно придивитися до місцевості за Ревухою, то видно велику лощину. Яка не могла утворитись, вимитись наземними водами оскільки вона знаходиться на височині. Впадина могла утворитись від вимивання підземними грунтовими водами Ревухи, внаслідок чого і могла опуститись поверхня землі у цьому місці.
У Воронківцях є повір’я: хто з приїжджих неодружених хлопців чи дівчат нап’ється води з Ревухи, той обов’язково одружиться у селі.
На околиці села по шляху на Старокостянтинів є долина, яку називають "Щурова долина”. Старожили розповідали, що колись цією долиною цілий день кудись організовано йшло полчище щурів, тому долину не можна було ні перейти, ні переїхати. Відтоді цю долину називають Щуровою.
(Розповів Снігур Іван Тифонович записала бібліотекар с. Воронківці Самолюк Галина Досіївна)

Легенди про корчми

Колись давно в с. Сковородки було сім корчмів:
"Панська корчма” знаходиться в господарстві де тимчасово проживав поліцейський урядник.
"Людська корчма” знаходилась поблизу цвинтаря.
Мальована корчма знаходилась при дорозі в с. Гнатівці, мала таку назву тому, що на дверях цієї корчми була намальована селянка "Гандзя Осмаляна” ця жінка любила спиртні напитки і танці.
"Задрипана корчма” знаходилась в частині лісу с. Гнатівці, називалась Косачева, де розходились дороги в с. Гнатівці і с. Моломолинці. Називалась корчма тому що була обірвана і грязна.
"Дубова корчма” знаходилась при дорозі в с. Мотрунки, на кінці Сковорідківського дубового лісу.
"Весела корчма” знаходилась при дорозі в с.Верхняки, називалась так тому, що восени поблизу дороги збирались веселики – журавлі. Як веселики веселились так люди веселились в корчмі.
"Забара корчма” знаходилась при дорозі в с. Новоселицю, називалась так від колишнього розливу води, яка знесла і забрала греблю, що знаходилась біля корчми.
(Спогади О. Ю. Степанської 1921 р. н. Записала бібліотекар с. Сковородки Павлюк С. В.)

Легенда про "Обозисько”
В місцевості с. Сковородки є частина лісу, яка носить назву "Обозисько”. Колись давно ця частина лісу була завалена валем, тепер зрівняна з землею. В цьому місці був захований "польський обозь”.
Поляки тікали з під Пиляви, їх переслідували козаки Богдана Хмельницького чи Максима Кривоноса. Козаки жорстоко розправились з поляками і скористалися їхнім "польським обозем”.
З того часу в лісах с. Сковородки є частина лісу, яка має назву "Обозисько”.
(Записано зі слів Т. Ю. Коломійця 1924 р. н. Записала бібліотекар с. Сковородки Павлюк С. В.)

Легенда про село Самчинці та Семиреньки
Було це давно, в ті часи коли на землю України нападали татари. Вони вбивали людей, палили їхні домівки, сіяли зло і кривду на українській землі.
В мальовничому куточку Волині стояло невеличке село, оточене з трьох сторін густим лісом. Було воно розташоване далеко від головних шляхів, тому турки нечасто робили свої набіги.
Та ось одного дня село спіткало нещастя. Зненацька налетіла татарська орда і винищила всіх жителів, спаливши їхні хати.
Дивом залишився тільки один мешканець села. Сам один, серед розграбованих та спалених на попіл будинків, вбитих, зарізаних та обпалених тіл рідних, близьких та сусідів, й сам поранений. Але життя продовжується й потрібно починати все з нуля. Через певний час село знову відродилося, та на згадку про ті трагічні події дали йому назву "Самчинці”.
Не обминула лиха доля і сусіднє село, яке знаходилося неподалік у долині. Після набігу татарів, врятуватися вдалося лише сімом мешканцям села, які в цей час випасали худобу в лісі. Це були діти із двох сімей. Вони часто пали худобу в лісі, поки батьки працювали в полі та на городах. В цей день довелося прогнати своїх корів далеко в середину лісу, щоб вони краще напаслися, і саме це їх врятувало. Повернувшись з лісу, діти побачили жахливу картину. Важко їм було підійматись на ноги, але добрі люди із сусідніх сіл допомагали сиротам, хто чим міг. З тих часів пішла назва села "Семиреньки”.
(Записав зав. бібліотекою с. Самченці Сторожук М. М. зі слів жительки села Самчинці Сторожук М. К.)

Легенди про село Миролюбне
За часів панів с. Погоріла ділилося на (Вищу і Нищу). Коли був сильний вітер, а хати були обставлені і накриті сніпками з соломи, а діти гралися на вулиці і підпалили купу коноплів. Вітер був такий сильний, що підпалені коноплі почав качати в одну сторону, і згарище від коноплі почало торкатися тих обставлених хатів соломою, і хати почали горіти.
Був дуже великий пожар який почався з Вищої Погоріли і закінчився в Нищі, в долині де протікав рівчак з водою.
Тому і так було названо с. Погоріла з його давньою приказкою: "Погоріла вже давно згоріла”. А в 1967 р. комуністичною владою було перезвано в с. Миролюбне.
(Записано з вуст Ольги Солом’юк 1933 р. н. . Записала бібліотекар села Миролюбне Т. О. Дацюк)

В селі був панський маєток, при ньому була гуральня на якій люди випускали спирт. Моя бабуся працювала покоївкою. Маєток складався з трьох поверхів і 115 кімнат. Одного разу розбився бак, в який зливали спирт і почав витікати на землю. А пастухи пасли корови, коли побачили, що земля почала мокріти, то по запаху оприділили що це спирт, і почали в землі робити ямки. Вони ставали на коліна і смоктали його, від чого були п’яні.
А коли люди почали маєток розбирати, то хлопці кіньми возили цеглу, і побудували в селі клуб.
(Записано з вуст Бориса Дикона 1946 р. н. . Записала бібліотекар села Миролюбне Т. О. Дацюк)

В селі також є глиняна долина, де зараз знаходиться цегельний завод. Глина високої якості. За часів панів то було місто Гарбузин, де виготовляли глиняні горщики, гладущики, макітри.
Коли набирають глину для виготовлення цегли, до цього часу знаходять стародавні вироби.
Записано з вуст В. Ковальчука 1933 р. н. . Записала бібліотекар села Миролюбне Т. О. Дацюк)

В нашому селі є кринична гора, а називається вона тому так, що є таке велике сильне джерело з якого за хвилину витікає три відра води. І до цього часу вода біжить з того джерела струмочком.
(Записано з вуст Г. Якимишиної 1930 р. н. . Записала бібліотекар села Миролюбне Т. О. Дацюк)

Злодійська долина, яка ще існує й до цього часу. Через долину проходила дорога по якій люди їздили на базар м. Старокостянтинів. В тій долині їх переймали злодії і відбирали все те що везли продавати.
(Записано з вуст Н. Банчук 1931 р. н. Записала бібліотекар села Миролюбне Т. О. Дацюк)

Безодня - Легенда
Давним-давно між селами Огіївці і Писарівка була ложбина, в якій було болото, поросле осокою, різними дрібними рослинами. Навколо були панські поля, де робили наймити. Пан був дуже скупий і жорстокий. Він заставляв людей працювати від світанку до смерканку. За їхню працю він давав мізерну плату.
Щовечора пан об’їжджав свої поля і перевіряв, чи ніхто нічого не взяв.
Одного разу він при пізнився. Для того, щоб скоротити дорогу, вирішив їхати навпрошки. Заїхав в ту ложбина.
Коні застрягли. Він їх підганяв, але вони не могли зрушити з місця, пручалися, але трясовина їх тягнула все глибше і глибше. Пан вискочив з воза, бо хотів врятуватися хоч сам. Але драговина була дуже в’язка і почала затягувати його самого.
Він кликав на допомогу. Його крик почули діти, які гнали панську худобу в село. Вони прибігли, але вже було пізно. Пан із кіньми втопився.
Його забрала безодня за його жорстокість і жадність.
А це місце і до цих пір називається безоднею.
(Розповів Гнатюк Карпо Іванович 1924 р. н. . Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)

«Огіївці» Легенда
Давним-давно це було. На Україну нападали поляки і татари. Вони знищували все на своєму шляху: палили церкви, убивали людей, забирали живих у рабство. Цих людей вони продавали у різні країни, особливо до Туреччини.
От одного разу напали татари на село. Воно було невелике, складалося з двох вулиць. Вороги все спалили, старих і малих дітей повбивали, а молодих забрали у рабство.
Але через це село проходив шлях з Старокостянтинова до Полонного. Тоді не було машин, а люди між собою держали зв'язок за допомогою коней. От один чоловік на прізвище Огіїв на горбочку біля прірви побудував корчму. Вона складалася з двох невеликих будинків. В одному люди перепочивали, обідали і чаркували. Другий будинок – це була конюшня.
Огіїв людей і коней нагодує, люди відпочинуть і їдуть підводами чи бричками дальше.
Їдуть подорожні і кажуть: «Зайдемо до Огіївої корчми, а там перепочинемо і поїдемо далі». Багатьом сподобалося це місце. Почали люди оселятися тут.
Корчмар розбагатів. Побудував собі гарний будинок біля ставка, який височів над всіма бідняцькими хатами.
Люди, які поселилися тут, почали на нього працювати. І вони називалися огіївчани, від прізвища свого пана Огіївна.
Поселення назвали Огіївна. Згодом перейменували на Огіївці.
(Розповів Карпусь Олександр Іванович 1914 р. н. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)

Писарівка - Легенда
Писарівка невеличке мальовниче село на Поділлі. З давньогрецької мови Писарівка перекладається – «писар і ріка».
У цьому селі давним-давно жив працьовитий, талановитий Писар. Він вмів добре писати писанки, просте яйце в його руках перетворювалося на вид мистецтва. Писар також умів дуже красиво малювати картини природи.
Перед Великоднем він розмалював багато писанок і дарував їх односельцям, його дуже любили і поважали, бо він був доброю і чуйною людиною.
Старенька хатина стояла поблизу річки, навкруги виднілися чудові краєвиди. Під впливом краси природи писар творив красу рукотворну. Люди допомагали чим могли умільцеві: приносили фарби, з часом побудували хату. Писареві було дуже приємно, що до нього так ставляться люди.
Одного дня до нього приїхав князь, йому на Великдень потрібно було багато писанок. Князь був багатий, але злий і жорстокий. Він наказав Писареві розписати багато яєць. Але у майстра не було стільки фарби та й він не любив, коли йому наказували, а тому Писар відмовився виконати наказ. Князь розлютився і вбив Писаря, і всі писанки побив. Односельчани на честь доброго Писаря назвали село Писарівка.
(Розповіла Дзвоник Марія Микитівна 1936 р. н. с.Писарівка. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)

Жадібний чоловік
Казка

Жив собі чоловік та жінка. Чоловік був дуже скупий. Він нікому не вірив, що йому казали, все він піддавав сумніву. Особливо чоловік не довіряв жінці. Що вона не зробить всьоравно не так, що не скаже ще гірше.
Одного разу жінка спекла сім хлібин, восьму паляницю і дев’ятого плесканчика. Зараз, де не візьмись, заходить старець до хати і попросив хліба.. Жаль стало жінці дідуся, вона і віддала йому маленьку хлібину, а плесканчика з’їла сама.
Закінчився день, вечоріє, приходить з роботи чоловік і одразу з порога захтів дізнатися скільки дружина спекла хлібин. «Сім», - відповіла жінка. «Кажи правду, бо вмру», - настирливо допитується чоловік. Жінка розлютилася на чоловіка і каже: «Вмирай». Чоловік ліг на лавку і видає себе за померлого. Жінка плаче, приказуючи: «Сім, сім». Зібрались люди, несуть на цвинтар, а вона плаче та промовляє: «Сім, сім». А коли вже стали спускати труну до ями, то жінка заголосила: «Сім, сім, паляничка і ще плесканчика». Чоловік, почувши жінчине зізнання, щосили почав гукати: «Відчиніть мене, жінка аж тепер правду сказала!»
Люди вирішили провчити чоловіка, вони поспілкувалися між собою і запропонували, що випустять його, якщо він розкається і половину свого багатства роздасть бідним. Чоловік пообіцяв стати кращим, ніколи не гнівити Бога, з почуттям милосердя ставитися до знедолених.
Після цього випадку чоловік почав жити новим життям, як і обіцяв, половину свого багатства роздав бідним.
(Розповіла Куклюк Лариса Петрівна 1930 р. н. Записала Ковтонюк Майя Петрівна Зав. бібліотекою села Огіївці)

Переказ легенда про заснування села Лажева
Селяни із села Єршики (нині село Іршики) постали проти лютого і ненаситного панича і, забажавши вільного життя, вирішили втекти. Розлючений пан наказав негайно догнати і покарати непокірних селян.
Втікачі були розгромлені біля села Громівка, а ті, хто залишився в живих перебрались на другий бік річки Случ і знайшли собі схованку на великому болоті в заростях лоз. Панич же побоявся переслідувати селян далі, бо місцина була нова і до того ж болото... Він змушений був повернутись до свого маєтку.
Так селян ніхто не зміг знайти. А вони, оговтавшись від переслідувачів і "лазая по купинах”, почали мирно собі поживати.
Невдовзі було засноване нове село, яке стало називатися Лозова, а згодом – Ложава і нарешті – Лажева, бо так було зручніше і милозвучніше.
(З вуст Кульбачевської Ольги Миколаївни 1924 р. н. жителька с. Лажева Записала бібліотер с. Лажева Наскалова Г. В.)

Легенда про Попівську криницю
Дід Іван чимало прожив на світі - оце у квітні виповнилося 98 років. Цю історію він чув ще малим від своєї бабусі. Правдива вона, чи ні - хто зна...
А все почалося одного погожого весняного вечора першої половини XIX ст, коли призначений на церковний приход у с. Решнівку молодий, але перспективний священик отець Володимир прогулювався із своїми маленькими дітьми побіля сільського ставу. Досить довга гребля, обсаджена розлогими вербами, перегородила річку Коритницю утворивши чималий став, на одному боці якого стояв млин, а на другому, крутому та високому, стояла церква. Недалеко від церкви, у вишневому садку, стояла простора попівська хата, від якої до ставу навпростець вела зручна стежка і вечорами отець Володимир любив спускатися стежкою до ставу та прогулюватися попід вербами. Все було як зазвичай. Малеча бігала поза вербами, пускала грудочками землі кола по воді, наламала вербових гілок, що вже вкрилися пухнастими «котиками». Врешті притомившись, направилась по стежині додому, а батюшка, притулившись спиною до крайньої верби, заплющивши очі замислився про порядок майбутньої служби Божої. Наближалася Вербна неділя, на яку мав приїхати сам благочинний.
Раптом отець Володимир почув ніби якийсь шепіт. Розплющивши очі батюшка озирнувся довкола, але ніде нікого поряд не було. Здивовано знизавши плечима він знову стулив повіки. Шепіт повторився більш виразніше. Тепер у цьому шепоті явно звучали якісь слова. «Звільни мене...» - залунало у вухах, «звільни мене...». Сполотнілий отець Володимир вражено роззирався на всі сторони. «Господи! Що це воно таке» - тремтячою рукою перехрестився священик. А шепіт не вщухав. «Звільни мене... звільни мене... звільни мене...». Погляд не на жарт переляканого отця Володимира зупинився на моріжку молодої зеленої травички, що яскравим острівцем зеленіла біля його ніг. Із середини острівця якимись дивними поштовхами спроквола вибулькувала вода. Священик нахилився до цього кволого струмочка. «Звільни мене!» - вже зовсім виразний шепіт вдарив у скроні. «Не може бути» - сам собі не йняв віри отець Володимир, - «це ж вода до мене говорить!» Він опустився навколішки і руками розгорнув землю довкола водяних бульбашок. Здавалося, що вони тільки і чекали цього моменту - із землі вдарив потужний струмінь води.
Вже стемніло, коли весь мокрий отець Володимир прийшов додому. Не відповідаючи на здивовані запитання сім'ї він став на коліна перед образами святих і молився майже до світанку. Перед відправою служби Божої священик повідомив мирянам про подію, що сталася і своє розуміння незбагненному факту. «Звичайно, це не вода зі мною розмовляла, а голос Божий лунав у шепоті води. Вочевидь, що в цьому є певна мета. Важко відразу зрозуміти цю мету, але поставитися із почуттям відповідальності вкрай необхідно», - завершив проповідь батюшка. Одностайно було вирішено на місці джерела зробити криницю та освятити її. А далі життя підкаже що і до чого. Так і зробили. А в народі криницю назвали «Попівською».
В той рік була надзвичайно спекотлива весна і початок літа. Ні одного дощику. З надією видивлялися селяни на голубе і бездонне, без жодної хмаринки небо, та все намарно. Цілком реальною ставала перспектива залишитися без врожаю та корму для худоби, а значить попереду вставала примара голоду. Було вирішено сотворити Хресний хід всіма жителями села і здійснити його довкола Попівської криниці. У неділю святково вбрані всі жителі села на чолі із отцем Володимиром, із хоругвами та церковним піснопінням, декілька разів обійшли довкола криниці, просячи у Бога дощу. Через декілька годин після Хресного ходу небо затягнулося хмарами і пішов рясний довгоочікуваний дощ. Люди раділи, співали та танцювали під потоками води, а дощ все йшов і йшов. Все було мов у казці. Примара голоду відступила від селянських осель. З тієї пори, в разі потреби, завжди здійснювався Хресний хід довкола Попівськлї криниці і природа дарувала селянам дощі.
Пройшло ХХ століття із своїми соціальними перемінами та новими поглядами на життя і світ. Церкву перетворили на зерносклад, а згодом на пункт прийому молока від населення. І хоча дощу зазвичай завжди бракувало, ні про який Хресний хід не могло бути і мови. Тод віруючі на свій страх і ризик стали збиратися біля криниці і разом молитися про даруванні Богом дощу. Як би там не було, але дощі йшли. Так поступово з'явилася нова традиція - при необхідності збиратися біля криниці та молитися найбільш активним та поважаємим товариством віруючим. Існуюча влада робила вигляд, що нічого не помічала, не заважала мирянам і все йшло своїм порядком.
Після Великої Вітчизняної війни, коли в селі стала значно меншою кількість населення та кількість віруючих, а стало значно більше вдів, з'явилася нова традиція - молитися молодим вдовам про дарування дощу селянам. Як би це можливо не виглядало дивним, але після молитов дощі йшли. З часом криниця стала приходити у занепад - осунулася, замулилася, зруйнувався кам'яний верх. З'явилася ще одна традиція - в разі потреби тепер вже старі вдови до схід сонця приходили до Попівської криниці, очищали її від намулу та просили дощу. Прибавилося скептиків, але природа відгукувалася на прохання і знову дарувала дощі.
Авторитет Попівської криниці породив ще одну негласну традицію - молодим парам, які одружувалися, рекомендували попити із криниці джерельної води, яка допоможе подружжю мати здорових дітей. Паралельно з'являється ще одна традиція - жінкам, які в силу певних причин не могли завагітніти, теж радили попити джерельну воду із Попівської криниці. Як показало саме життя - поради не минули надаремне.
Сьогодні, коли кількість віруючих значно збільшилася, а зберігати та підтримувати давні традиції ніхто не заважає, перед місцевим органом самоуправління постало питання про приведення у належний стан давньої Попівської криниці і надання можливості всім бажаючим доторкнутися давніх легенд та самим пересвідчитися у дієвості народних традицій.
(Записано з вуст Антощука Івана Ананійовича 1921 р. н. записав Родюк Валерій Федорович вчитель с. Решнівка)

Поиск

Календарь

Архив записей

Статистика

Онлайн вього: 1

Гостей: 1

Користувачів: 0