Село Мартинівка
Колись давним-давно, коли ще були пани і батраки, було наше село, там, де зараз у наш час поле і пасовисько для корів, але так і досі те поле і називається «селиськом».
Старожили нашого села ще розповідали таку легенду про те село, що було до нас. Одного разу напали татари на наше село. І в цьому селі була дуже гарна дівчина Маруся. Коли глава татарського війська побачив її, то зразу захотів її взяти з собою, щоб вона стала його.
Він зігнав усіх людей і сказав: «Якщо ви не віддасте мені Марусю, то спалимо усе ваше село із людьми разом! Даю вам строк подумати три дні».
Але люди не погодились віддати Марусю за оцих жорстоких вояків. Селяни поховалися за селом у комишах, що росли вздовж річки. Коли військо татарське в’їхало в село, село було пусте. Татари ще дужче розлютувались і давай шукати їх скрізь, коли хтось із військових побачив, що у комишах щось неспокійно. Вони поїхали туди і підпалили ті комиші. Люди втікали, плакали, але їх зразу ж розстрілювали. Плач, крик, іржання коней, лай собак, верески дітей, моління і прохання допомоги було чути навкруги. Дуже страшна картина була у той день.
Тоді глава наказав спалити усе село. Незабаром полум’я охопило все село, худоба ревла, кури літали, тут жорстокість проявила свою силу.
Але посередині села була церква, вона по далеких і давніх розповідях не згоріла, а увійшла у землю, і ще діти уже із цього села, пізніше утвореного, бігали туди у свята великі і чувся з під землі дзвін колокола.
Один дядько, який у ті часи утік із села із сім’єю своєю і відійшовши далеко звідти, поселився в полі, де яри і горби, щоб його ніхто не найшов і почав обробляти землю, строїтися. Деякі люди, які повтікали, почали сходитися звідусіль і поповнювати це село, яке і назвали по першому жителеві. Його звали Мартином – ось і пішла назва нашого села Мартинівка.

Легенда про татарське зілля
В давнину на села нападали татари. Вони забирали людей в полон. На одній з вулиць села Западинці, як свідчить легенда, люди оточили татар і вирішили їх знищити. Тоді загинуло багато татар і українців не менше. Текла річка крові. А вранці на тому місці виросло зілля, яке народ назвав татарським. Воно росте у воді і на берегах. В медицині цю траву називають аїр-корінь.
«Караїм - місячний сніг»
(про походження назви села Караїмівка)
В нашому районі є село під назвою «Караїмівка». З покоління в покоління передається розповідь про те, що село започаткував каріїм.
Слово «караїм» має два тлумачення: «кар» - сніг, «ай» - місяць. Самі караїми походять з племен тюркських народів, це далекі нащадки хазарів, які колись мали державу над Волгою, що стільки лиха принесла Старій Русі. Відомо, що хазари були іудейської віри.
Караїми жили замкнутою общиною. Любили один одного, допомагали в біді. Серед караїмів були багаті і бідні, але громада ніколи не допускала, щоб у хаті караїма не було молока чи хліба. Громада прагнула залишатися «великою людиною». Якщо сини не могли обрати собі дружину серед караїмів, то старий закон дозволяв привести в хату іноплемінну. Тому, інколи, щоб знайти собі дружину, чоловікові треба було їхати в Луцьк чи в Литву...
В караїмів дуже розвинене почуття «племінної» спорідненості, гордості за свій маленький народ. Де б не перебували караїми, про них говорили - «чистий, як сніг».

Село Попівці - про походження назви гори поруч села
Поруч села Попівці є гора, що давно поросла лісом. Її називають «татаринці», «татарщинці». За народним повір'ям в цьому лісі жили татари-розбійники, які багато грабували і там, на горі, закопували награбоване в човні.
Село Воронківці – про існування церкви
В давні часи, церква ця стояла за річкою на узвишші, що носить назву «замчисько», і що вона свого часу пішла під землю.
Під час танення снігу, весною в дощову погоду, пагорб, де за легендою стояла церква, обвалюється разом із землею, де часто випадають людські кості.
Кажуть, що при одному обвалі було видно гроби, пофарбовані в червоний колір. Тобто, на цьому місці було кладовище, а в ті часи кладовища розміщувались при приходських церквах на «погостах».
В 1839 році, за словами бувшого священика о. Варфоломія Корженівського, на цьому місці ще було видно кам'яний хрест, тепер неіснуючий. На південній стороні зберігся земляний вал і назва «замчисько» - дає право стверджувати, що на цьому місці знаходилось якесь укріплення (замок).

Легенда про «Святу криницю» (село Веснянка (Свинна)
В селі є багато криниць з джерел в долині. Особливою вважається «Свята криниця». Облаштована вона за селом, на самій вершині високої гори, названої «кручею», що огортає село з північного сходу і панує над усією місцевістю на 20 верст і більше.
В пору весняної засухи, духовенство здійснює з переходом хресний хід на гору, щоб в молитвах випросити дощу й освятити навколо воду.
В народі ходять оповідання, що час від часу дехто бачив над кручею ікону.
(М. І. Теодорович "Історико – статистичний опис церков і прикодів Волинської єпархії. Старокостянтинівський повіт” том 4, Почаїв – 1894 рік.)
Матеріал підготовлено науковим співробітником районного музею С. І. Сусугуровою

Ще б’ється серце джерела (с. Раштівка)
Є така легенда: від Старокостянтинівського князя Острозького втекло три родини кріпаків, які називали себе «козаками». Вони й стали першими поселенцями ще неосвоєної території, порослої чагарниками та дубовими смугами. Десятки джерел, що утворили річку Деревичку, щедро напували землю. Розташування було вигідним – далеко від центральної дороги, два великих пагорби з південного сходу та північного заходу, були гарними охоронцями від непроханих гостей. Що ж до назви цього невеликого поселення, то вона пішла від характеру роботи одного з жителів, який робив решета зі шкір худоби, тому й називали його решітником, а вже село решетилівкою, тепер Раштівка.
Свідків тих часів давно вже немає, але на одному з тих високих пагорбів, біля села, є джерело з холодною кришталевою водою, котре пам’ятає все, даруючи щедро бажану прохолоду ще й до сьогодні. Хтозна скільки сотень людей з нього воду пили, але мало хто здогадувався, що вона особлива. Це підтверджено лабораторними дослідженнями, які провела Старокостянтинівська санітарно-епідеміологічна станція. За словами фахівців 80% колодязів на території району містять в собі великий відсоток нітратів, тобто перевищену норму допустимого майже у 6 разів. У Раштовецькому ж джерелі вода за бактеріологічними показниками та за вмістом нітратів і солей повністю відповідає нормі. Джерел з такою м’якою водою лише два в районі (ще у Воронківцях), тож вони потребують неабиякої уваги та турботи, у чому допомагає сільським мешканцям їх земляк директор заводу «Металіст» В.Войтко. Тепер криничка з любов’ю облаштована – біля неї поставили блакитний хрест, обтягли дротом і вирішили побудувати там невеличку капличку.
Досить цікавою є неймовірна легенда, пов’язана з цією капличкою. Говорили, що багато років тому стояла на одному з високих пагорбів велика біла церква з золотим хрестом та срібними дзвонами. Тепер тут б’ється серце малої криниці. Місце – гарне та сонячне. Звідси було видно село з розкішними садами та гордовитими соняшниками, які щоранку повертали голови до яскравого сонця. Великі ставки, що у дощові дні затоплювали невеликі сільські вулички, і змійками велися поміж хат. Церкву побудували на узвишші. Надзвичайна подія, яку ніхто не очікував, сталася напередодні великого християнського свята – Великодня. Люди готувалися – пекли солодкі зарум’янілі паски, писали писанки, метушилися у передсвяткових турботах.
Вночі люди, йдучи на вечірню службу, щоб освятити паску й крашанки, побачили диво – двері у церкву були навстіж відчинені і світло, ніби від мільйона свічок, сліпило очі. Раптом світло згасло. Люди дивилися у темінь, шукаючи поглядом церкву, якої вже не було – пішла вона під землю. Натомість там з’явилось джерело. Але кажуть, що на Пасху можна було почути глухий дзвін з-під землі.
З тих часів ніхто той пагорб не орав і не засівав. Але сталося так, що задумали той пагорб засіяти пшеницею. І тільки бульдозерист Василь Звада зняв перший пласт землі, як помітив у ковші із землею золотий хрест, орати далі вже не наважувались. Скарб довго зберігали місцеві жителі.
(Матеріал підготувала: Ірина Тишко з «Життя Старокостянтинівщини» 15.12.2004р.)

Безодня Лебеді
За селом Демківці була безодня, заповнена водою. Одного разу їхав якийсь пан бричкою запряженою у пару білих коней. Коні чогось сполохались і понесли бричку з паном у ту безодню, де всі і затонули. Через деякий час на воді з’явилась пара білих лебедів, які довгий час не покидали безодню. І так з тієї пори та безодня називається Лебеді.

"Весела долина”
Є у Григорівці місцина, яку називають "Веселою долиною”. По різному пояснюють цю назву люди, але мене найбільше вразила розповідь жительки села Валькової Галини Іванівни.
Було це дуже давно, коли хан Девлет – Гирей привів на Україну татарську орду. Оскільки наше село було багате і гостинне. Жителі були працьовиті, дружні, допомагали один одному, надавали притулок подорожнім, які далеко рознесли славу про Григорівку. Слава про заможнє село дійшла до турецького хана. Він зібрав своє військо і налетів чорним смерчем на село.
Селяни за допомогою козаків створили загін для захисту своїх осель. Під час однієї з навал татари хотіли перейти річку Случ вбрід біля цієї долини. Дочекавшись зручного моменту, коли татарське військо війшло у воду і розділилось на двоє козаки і селяни напали на них. Татари не втримавшись раптового нападу стали повертати назад і в цій колотнечі кримський хан загубив ханську шапку. Вороги відступили, а козаки які підіспіли з другого берега розгромили татарську орду.
Жителі села дуже раділи з приводу перемоги і дуже весело її відсвяткували. З тих пір долину називають "Веселою” , а шапка ханська за легендою і досі знаходиться у річці Случ. Кажуть, що у 80-х роках приїзджали незнайомі люди, які хотіли почистити річку у районі "Веселої долини”, але їм не дозволили.
(Записала бібліотекар с. Григорівка Горбалюк Галина Володимирівна)

Легенда про "Святу гору”
У селі Волиця – Керекешина існує легенда про Святу гору, яка розміщена на високому пагорбі над ставком.
Зараз там знаходиться сільський цвинтар. Та не тому так найменовано гору, що там покояться померлі.
З давніх – давен розповідали, що на тій горі була церква, але вона ввійшла в землю. Всім людям хто піде на Великдень на цвинтар і прикладе вухо до землі на тому місці, здається, дзвони дзвонять. Там і досі є кругла впадина діаметром двадцять п’ять метрів.
Легенда стверджує, що ввійшла церква в землю разом із людьми під час відправи служби якраз на Великдень, коли мали святити паску.
Якась вагітна жінка того врочистого дня йшла до церкви, яка стояла високо на горбі, стомилася та залаялась: "Щоб ти в землю ввійшла, як до тебе тяжко йти!”
І враз церква зі службою Божою й увійшла в землю.
(Розповідь Козачук Лідії Трохимівни, 67 років )

Легенда про незнайдений скарб
Древні люди розповідали про загадковий скарб, який нібито до нашого часу існує між Грибенинським та Волицьким полями, де проходила стара границя. Легенда повідує що там було три ями. В одній поховані люди, напевно полеглі воїни, в другій – зброя, а в третій – скарб.
Багато спроб робили охочі до наживи люди, але жодна не вдалась, тому що всі шукачі займались розкопками у ноч і всім ввижалась "нечиста сила”, яка лякала їх. А ще ніхто точно не знав, де проходила "стара границя”.
(Розповів Прокопчук Михайло, 83 роки Записала бібліотекар с. Волиця-Керекешина Козачук Анна Анатоліївна )

Легенда про с. Криниця
Було це чи не було, але, мабуть таки було, коли люди кажуть.
У одній маловідомій місцевості розташувалось невеличке, проте дуже мальовниче поселення. Люди у ньому були дружні та працьовиті. Погано було тільки те, що у селі не було питної води. Тому воду доводилось купувати.
Щонеділі у цьому поселенні був великий базар, на якому можна було придбати все, що душа забажає. З’їжджалися на базар з усіх усюд і старі, і малі. Жила у цьому селі дівчина, звали її Криниченька. Мати її померла, а батько їздив у Крим, чумакував. Та одного разу він не повернувся з походу. Важко було дівчині самій. Потрібно було рано вставати і по господарству поратись, ще й треба було гроші заробляти. І вирішила вона продавати воду. Хоча й далеко було до джерела, та що поробиш. Звечора вона вирушала у дорогу, а вранці уже була дома. З цього дівчина жила.
До того ж дівчина була дуже вродлива, а голос який мала! Часом, було, порається десь у городі і пісню заведе "Ой у полі криниченька”, та так, що усі заслухаються. Заїздив у село якийсь панок. І коли побачив дівчину, то дуже закохався. Усе частіше і частіше він сюди почав навідуватись. Пропонував дівчині своє кохання, навіть церкву побудував серед села: а скільки коштовностей там було! Але дівчина не хотіла йти за пана, бо любила молодого стрункого козака.
Тоді пан розгнівався на неї за непокірливість і вирішив убити дівчину.
І от одного недільного ранку, коли люди зібрались іти на базар, а Криниченька разом з ними, пан, зустрівши її біля церкви, вийняв ножа і встромив дівчині прямо в серце. Усі люди дивувались, коли не побачили на базарі Криниченьки: але хтось із юрби сказав, що бачив дівчину біля церкви, вона там розмовляла з паном. Жінки, які любили по пліткувати, побігли подивитись що воно буде діятись далі.
Та раптом вони побачили диво: з серця дівчини текла не кров, а прохолодна, чиста вода. Це місце люди обгородили. Так у селі з’явилась криниця з чистою джерельною водою. Але, мабуть природа розгнівалась на пана, тому уся церква з його ж добром пішла під землю. А джерело залишилось. Зараз воно вітає добру людину чистою, прохолодною водою, ще й ніби виспівує свою пісню "Ой у полі криниченька, там холодна водиченька”.
А поселення стали називати Криниця.
(Записав Гнатюк Руслан – бібліотекар с. Пеньки від Краснолуцької Ганни Миколаївні 02.06. 1945 р.н. )

Берегелі
Три брати на прізвище Берегеля шукали щастя у світі. Подорожуючи рідною землею, вони зупинились у мальовничій місцині. У долині, на рудці, що біля лісу, стали зводити собі хати.
До них потягнулись, як паростки із землі, інші сміливці і оселялись поруч. Хлопці тягнулись до краси. Вони насаджували фруктові та декоративні дерева, а найбільше кущів бузку. Весною, коли все зацвітало, село ставало схожим на великий різнокольоровий килим. Складаючи шану засновникам, вдячні жителі назвали село на їх честь — Берегелі.
(Розповіла Кондратова Степанида Дмитрівна 1925 р. н. Записав Балаб 'юк Артур)
***
Пан Зінбицький та його дружина на прізвище Хаєцька були закохані у природу рідного поселення. Стрункі соснові бори на горбі, кучеряві липи, розкішні каштани, плакучі верби, розмаїтті кущі бузку чарували їхні очі, радували душі. Пан звозив пагінці бузку звідусіль. Малиновий, білий, світло-синій, чорнильний, блідо-рожевий, та інші кольори полонили зір не одного перехожого. Найбільше полюбляла цю красу дочка пана Геля. Вона цілими днями бродила по березі ставка, милувалась розмаїттям барв. Кажуть, що назва села походить від слова "берег", по якому любила гуляти молода пані, та на честь її ім'я. Чий берег улюблений? Берег Гелі.
( Розповіла Горбатюк Валентина Михайлівна 1926 р. н. Записали Львов Катерина, Денисюк Інга)

Деркачі
Перше поселення було розташоване на заболоченій місцевості. Від назви болотного птаха деркача і походить назва села.
Старожили розповідають, що у сиву давнину, коли землі потерпали від набігів татарських орд, саме ця заболочена місцевість і не раз дала змогу врятувати людей від ненависного ворога. Пробратись у село через болота, трясовини не кожному було під силу. Та ще й птахи деркачі нападали на чужинців: били крильми, клювали за очі. Татари часто жалілись: "Не пройдемо, там одні деркачі, деркачі, деркачі!"
( Розповів Кревогубець Дем’ян Арламович 1924 р. н., який знає цю легенду зі слів своєї мами Кревогубець Ганни Тодосівни 1904 р. н. Записали Данелюк Дмитро, Олійник Любов)

Семиреньки
Назва походить від польських слів "седьма ренька" (сьома рука, тобто сьомий маєток поміщика). Інша легенда говорить про те, що назву село отримало від кількості перших жителів, які оселились у затишній місцині на окраїні лісу — сім.
(Записала Випих Інна)

Немиренці
Про походження назви цього села можна почути різне:
***
Пан, який проживав тут, завжди вороже ставився до селян, не мирився з ними. Вони прозвали його Немир, а село —Немиринці.
Село розкинулось по обидва боки річки Ікви і потонуло у морі густих верб та вишневих садків. Пан Немиров, пропливаючи річкою, зупинився на перепочинок. Він зійшов на крутий схил, що прослався вздовж північно-західного берега річки. Місцевість ця запала йому в око. Він вирішив часу не зволікати. Зразу ж дав наказ побудувати маєток: двохповерховий будинок з балконом на південь, прокласти східці аж до самісінької річки, звести стайні та інші приміщення, довкруж насадити пахучих лип.
Панський будинок, багатовікові липи ще збереглись донині. Кажуть, що село назвали на честь прізвища пана Немирова.
***
Спочатку оселились на берегу річки Ікви кілька сімей. Землі тут були дуже родючі. Жаль було дивитись, як вони пустують необроблені. Стали запрошувати людей з інших сіл оселятись тут. Коли землі було розділено, хати побудовано, жителі часто почали між собою сваритися, не миритися. Можливо, наше село отримало назву від дієслова "не миритися".
(Розповіла Бондарчук Ганна Дем’янівна 1921 р. н. Записала Тоненчук Надія)