Четвер, 17.10.2019, 11:38
Ви увійшли як Гість | Група "Гости" | RSS
 
старокостянтинівська
централізована
бібліотечна система


 
 
Меню сайту
Наші партнери
Форма входу

Легенди Старокостянтинівщини

Блакитний океан над головою, золоте море колосся, стародавній замок, сучасні обеліски, пам’ятники – величні знаки вічного буття нашого народу. Старокостянтинівщина – „Подільська Венеція” – це овіяна легендами земля, що зберігає прикмети часу. Край неповторної краси з мальовничими селами, який щедро обдарувала природа – родючими землями, річками, лісами і гаями, прекрасними талановитими людьми.

Розкидані на території краю села, міста, містечка. Кожне оточене неповторним краєвидом волинської місцевості, має свої витоки, джерела, свою історію, яку несе назва населеного пункту. Загалом кажуть, що історія Старокостянтинівщини оповита легендами, і часом їх неможливо відділити від історичних фактів.

Існує багато легенд про те, що кримський хан, переїжджаючи річку Случ в районі нинішнього Старокостянтинова загубив свою корону. І коли чистили річку, всі сподівалися, що буде віднайдено цю корону. Але її не знайшли. Проте вважається, що, більш за все, якийсь скарб тут таки було або загублено, або заховано.


Існує дві легенди про назву села Воронківці
В одній розповідається, що ще в прадавні часи на нашій території були ліси і в лісах було багато птахів – ворітню. Ось від назви цього птаха і пішла назва села.
Інша розповідає так: колись у цих краях протікала велика і повноводна річка. З часом вона стала менш повноводною, але залишила на своєму місці великий «рів», «прірву», «воронку». Ось так і стали звати село Воронківцями.

Існує декілька легенд про назву села Красносілка
За однією з них: Красносілка - гарне (красне) село. За іншою – засновником села, її першим жителем був Красносільський.

Існує декілька легенд про назву села Сахнівець
Першим його жителем був Сахно. В нього було два сини й дочка. Вони збудували тут перші хати. За іншою легендою, розбійник Сахно з двома синами і дочкою займався на шляху розбоєм. І, нарешті, існує розповідь, за якою сотник Сахно володів селом, подарованим йому за вірну службу польському королю.
(З книги Наконечного Д.С. Красносілка - Сахнівці)

Село Веснянка
В минулому село називалося Свинна. Як виявилось, існує декілька легенд. Щодо походження цієї назви. По-перше – від «Свиней дубрави» - тобто в урочищі «Корчунок» були ліси, переважно дубові. Дубовими жолудями харчувалися дикі свині, яких тут водилося дуже багато. По-друге назва села, вірніше хутора, пов’язана із назвою річечки, яка протікала посередині і називалася Свинка. По-третє – на шляху, що вів на село Баглаї, відбувалися базари, де торгували свиньми.
Також існує легенда про Свячену криницю. Колись за селом знаходилась церква. В селі жила бідна дівчина. І подарували їй люди дуже гарну сукню. Дівчина пішла в ній до Божого Храму, коли поверталась, зачепилась, і порвала сукню. Спересердя вона вигукнула: «А щоб ти пропала», і в ту ж мить сталося чудо: церква зникла під землю, а на її місці з’явилося джерело. Тут люди поставили криницю, освятили її.
Левкова річка (село Веснянка)
Жив селянин на ім’я Левко, мав поле, але не було близько води. Сам він викопав річку і поставив млин. Після смерті все залишилось у спадщину синові, і син в честь батька назвав річку Левкова.

Ланок – частина населеного пункту
На «широкому березі» жили два брати Скалапські, які виїхали з Польщі, а землю заселили заможні селяни. Свої будинки вони розміщували ланцюгом вздовж ланів. Звідси й назва – Ланок.
(Розповіли Москалюк Павло Іванович (1926 - 2007) та Косінський Яків Трохимович (1909-2001). Зібрала матеріал Пенкаль Тамара Павлівна 1959 р. н. вчитель географії,
Матеріал взято з книги М. І. Теодоровича ,
Записала бібліотекар с. Веснянка Кржевіцька Алла Генріхівна)

Про назву сіл Великий Чернятин та Малий Чернятин
За переказами в цьому місці, де тепер знаходиться село Малий Чернятин, було невеличке містечко Ївка. В основному це містечко населяли українці і євреї. Само слово Ївка має походження єврейське. На це містечко в ХV столітті напали татари і знищили його. Після розгрому татар люди переселились на ліву сторону річки Ікопоть і Солохи. Це населення стали називати Булаївка («була Ївка»).
Назва Малий Чернятин походить від того, що в Булаївці жили два брата, багатих, які тримали хутори. Старший брат мав хутір на території Великого Чернятина, а менший на території Малого Чернятина. Прізвище братів було Черняки. Хутори були огороджені тинами, звідси походить назва Чернятин, тобто «Черняк, огороджений тином». Оскільки хуторі належали старшому брату і меншому, стали називатися Великим Чернятином та Малим Чернятином.

Булаївка ( село М. Чернятин)
Існує ще одна легенда про походження назви села М. Чернятин. Було це давно. Великий мор тоді був, чума так і косила людей. Розказували, що одного разу на містку в селі Горіхівці з’явилась дивна пані. Їхала вона у чорній бричці, запряженій червоним конем. Світло від неї осявало всеньке село та ще й сусіднє, Мар’янівку. Сама пані була вся в чорному, коси розпущені. Зупинилась на містку, а голос до неї:
- Будемо тут снідати?
А пані:
- В Горіхівцях земля – самець. І грім її не спалить, і мор не візьме, снідати будемо в Чернятині.
… І вимерло в Чернятині півсела … А в Горіхівцях було тридцять дворів і всі вціліли.
Поїхала пані далі і в сусідньому селі, за Великим Чернятином, виморила всіх людей. Залишилась тільки дівчина Ївка. От старі люди і стали село, де була Ївка, називати Булаївка. Зараз це Малий Чернятин.
(Записано учнями Хмельницької гімназії №1, членами краєзнавчого об’єднання "Світовид” від П. Теперюк, с. Малий Чернятин Старокостянтинівського району. З «Под. Вістей» 24. 01. 2004р.)

Село Мартинівка
Колись давним-давно, коли ще були пани і батраки, було наше село, там, де зараз у наш час поле і пасовисько для корів, але так і досі те поле і називається «селиськом».
Старожили нашого села ще розповідали таку легенду про те село, що було до нас. Одного разу напали татари на наше село. І в цьому селі була дуже гарна дівчина Маруся. Коли глава татарського війська побачив її, то зразу захотів її взяти з собою, щоб вона стала його.
Він зігнав усіх людей і сказав: «Якщо ви не віддасте мені Марусю, то спалимо усе ваше село із людьми разом! Даю вам строк подумати три дні».
Але люди не погодились віддати Марусю за оцих жорстоких вояків. Селяни поховалися за селом у комишах, що росли вздовж річки. Коли військо татарське в’їхало в село, село було пусте. Татари ще дужче розлютувались і давай шукати їх скрізь, коли хтось із військових побачив, що у комишах щось неспокійно. Вони поїхали туди і підпалили ті комиші. Люди втікали, плакали, але їх зразу ж розстрілювали. Плач, крик, іржання коней, лай собак, верески дітей, моління і прохання допомоги було чути навкруги. Дуже страшна картина була у той день.
Тоді глава наказав спалити усе село. Незабаром полум’я охопило все село, худоба ревла, кури літали, тут жорстокість проявила свою силу.
Але посередині села була церква, вона по далеких і давніх розповідях не згоріла, а увійшла у землю, і ще діти уже із цього села, пізніше утвореного, бігали туди у свята великі і чувся з під землі дзвін колокола.
Один дядько, який у ті часи утік із села із сім’єю своєю і відійшовши далеко звідти, поселився в полі, де яри і горби, щоб його ніхто не найшов і почав обробляти землю, строїтися. Деякі люди, які повтікали, почали сходитися звідусіль і поповнювати це село, яке і назвали по першому жителеві. Його звали Мартином – ось і пішла назва нашого села Мартинівка.

Легенда про татарське зілля
В давнину на села нападали татари. Вони забирали людей в полон. На одній з вулиць села Западинці, як свідчить легенда, люди оточили татар і вирішили їх знищити. Тоді загинуло багато татар і українців не менше. Текла річка крові. А вранці на тому місці виросло зілля, яке народ назвав татарським. Воно росте у воді і на берегах. В медицині цю траву називають аїр-корінь.
«Караїм - місячний сніг»
(про походження назви села Караїмівка)
В нашому районі є село під назвою «Караїмівка». З покоління в покоління передається розповідь про те, що село започаткував каріїм.
Слово «караїм» має два тлумачення: «кар» - сніг, «ай» - місяць. Самі караїми походять з племен тюркських народів, це далекі нащадки хазарів, які колись мали державу над Волгою, що стільки лиха принесла Старій Русі. Відомо, що хазари були іудейської віри.
Караїми жили замкнутою общиною. Любили один одного, допомагали в біді. Серед караїмів були багаті і бідні, але громада ніколи не допускала, щоб у хаті караїма не було молока чи хліба. Громада прагнула залишатися «великою людиною». Якщо сини не могли обрати собі дружину серед караїмів, то старий закон дозволяв привести в хату іноплемінну. Тому, інколи, щоб знайти собі дружину, чоловікові треба було їхати в Луцьк чи в Литву...
В караїмів дуже розвинене почуття «племінної» спорідненості, гордості за свій маленький народ. Де б не перебували караїми, про них говорили - «чистий, як сніг».

Село Попівці - про походження назви гори поруч села
Поруч села Попівці є гора, що давно поросла лісом. Її називають «татаринці», «татарщинці». За народним повір'ям в цьому лісі жили татари-розбійники, які багато грабували і там, на горі, закопували награбоване в човні.
Село Воронківці – про існування церкви
В давні часи, церква ця стояла за річкою на узвишші, що носить назву «замчисько», і що вона свого часу пішла під землю.
Під час танення снігу, весною в дощову погоду, пагорб, де за легендою стояла церква, обвалюється разом із землею, де часто випадають людські кості.
Кажуть, що при одному обвалі було видно гроби, пофарбовані в червоний колір. Тобто, на цьому місці було кладовище, а в ті часи кладовища розміщувались при приходських церквах на «погостах».
В 1839 році, за словами бувшого священика о. Варфоломія Корженівського, на цьому місці ще було видно кам'яний хрест, тепер неіснуючий. На південній стороні зберігся земляний вал і назва «замчисько» - дає право стверджувати, що на цьому місці знаходилось якесь укріплення (замок).

Легенда про «Святу криницю» (село Веснянка (Свинна)
В селі є багато криниць з джерел в долині. Особливою вважається «Свята криниця». Облаштована вона за селом, на самій вершині високої гори, названої «кручею», що огортає село з північного сходу і панує над усією місцевістю на 20 верст і більше.
В пору весняної засухи, духовенство здійснює з переходом хресний хід на гору, щоб в молитвах випросити дощу й освятити навколо воду.
В народі ходять оповідання, що час від часу дехто бачив над кручею ікону.
(М. І. Теодорович "Історико – статистичний опис церков і прикодів Волинської єпархії. Старокостянтинівський повіт” том 4, Почаїв – 1894 рік.)
Матеріал підготовлено науковим співробітником районного музею С. І. Сусугуровою

Ще б’ється серце джерела (с. Раштівка)
Є така легенда: від Старокостянтинівського князя Острозького втекло три родини кріпаків, які називали себе «козаками». Вони й стали першими поселенцями ще неосвоєної території, порослої чагарниками та дубовими смугами. Десятки джерел, що утворили річку Деревичку, щедро напували землю. Розташування було вигідним – далеко від центральної дороги, два великих пагорби з південного сходу та північного заходу, були гарними охоронцями від непроханих гостей. Що ж до назви цього невеликого поселення, то вона пішла від характеру роботи одного з жителів, який робив решета зі шкір худоби, тому й називали його решітником, а вже село решетилівкою, тепер Раштівка.
Свідків тих часів давно вже немає, але на одному з тих високих пагорбів, біля села, є джерело з холодною кришталевою водою, котре пам’ятає все, даруючи щедро бажану прохолоду ще й до сьогодні. Хтозна скільки сотень людей з нього воду пили, але мало хто здогадувався, що вона особлива. Це підтверджено лабораторними дослідженнями, які провела Старокостянтинівська санітарно-епідеміологічна станція. За словами фахівців 80% колодязів на території району містять в собі великий відсоток нітратів, тобто перевищену норму допустимого майже у 6 разів. У Раштовецькому ж джерелі вода за бактеріологічними показниками та за вмістом нітратів і солей повністю відповідає нормі. Джерел з такою м’якою водою лише два в районі (ще у Воронківцях), тож вони потребують неабиякої уваги та турботи, у чому допомагає сільським мешканцям їх земляк директор заводу «Металіст» В.Войтко. Тепер криничка з любов’ю облаштована – біля неї поставили блакитний хрест, обтягли дротом і вирішили побудувати там невеличку капличку.
Досить цікавою є неймовірна легенда, пов’язана з цією капличкою. Говорили, що багато років тому стояла на одному з високих пагорбів велика біла церква з золотим хрестом та срібними дзвонами. Тепер тут б’ється серце малої криниці. Місце – гарне та сонячне. Звідси було видно село з розкішними садами та гордовитими соняшниками, які щоранку повертали голови до яскравого сонця. Великі ставки, що у дощові дні затоплювали невеликі сільські вулички, і змійками велися поміж хат. Церкву побудували на узвишші. Надзвичайна подія, яку ніхто не очікував, сталася напередодні великого християнського свята – Великодня. Люди готувалися – пекли солодкі зарум’янілі паски, писали писанки, метушилися у передсвяткових турботах.
Вночі люди, йдучи на вечірню службу, щоб освятити паску й крашанки, побачили диво – двері у церкву були навстіж відчинені і світло, ніби від мільйона свічок, сліпило очі. Раптом світло згасло. Люди дивилися у темінь, шукаючи поглядом церкву, якої вже не було – пішла вона під землю. Натомість там з’явилось джерело. Але кажуть, що на Пасху можна було почути глухий дзвін з-під землі.
З тих часів ніхто той пагорб не орав і не засівав. Але сталося так, що задумали той пагорб засіяти пшеницею. І тільки бульдозерист Василь Звада зняв перший пласт землі, як помітив у ковші із землею золотий хрест, орати далі вже не наважувались. Скарб довго зберігали місцеві жителі.
(Матеріал підготувала: Ірина Тишко з «Життя Старокостянтинівщини» 15.12.2004р.)

Безодня Лебеді
За селом Демківці була безодня, заповнена водою. Одного разу їхав якийсь пан бричкою запряженою у пару білих коней. Коні чогось сполохались і понесли бричку з паном у ту безодню, де всі і затонули. Через деякий час на воді з’явилась пара білих лебедів, які довгий час не покидали безодню. І так з тієї пори та безодня називається Лебеді.

"Весела долина”
Є у Григорівці місцина, яку називають "Веселою долиною”. По різному пояснюють цю назву люди, але мене найбільше вразила розповідь жительки села Валькової Галини Іванівни.
Було це дуже давно, коли хан Девлет – Гирей привів на Україну татарську орду. Оскільки наше село було багате і гостинне. Жителі були працьовиті, дружні, допомагали один одному, надавали притулок подорожнім, які далеко рознесли славу про Григорівку. Слава про заможнє село дійшла до турецького хана. Він зібрав своє військо і налетів чорним смерчем на село.
Селяни за допомогою козаків створили загін для захисту своїх осель. Під час однієї з навал татари хотіли перейти річку Случ вбрід біля цієї долини. Дочекавшись зручного моменту, коли татарське військо війшло у воду і розділилось на двоє козаки і селяни напали на них. Татари не втримавшись раптового нападу стали повертати назад і в цій колотнечі кримський хан загубив ханську шапку. Вороги відступили, а козаки які підіспіли з другого берега розгромили татарську орду.
Жителі села дуже раділи з приводу перемоги і дуже весело її відсвяткували. З тих пір долину називають "Веселою” , а шапка ханська за легендою і досі знаходиться у річці Случ. Кажуть, що у 80-х роках приїзджали незнайомі люди, які хотіли почистити річку у районі "Веселої долини”, але їм не дозволили.
(Записала бібліотекар с. Григорівка Горбалюк Галина Володимирівна)

Легенда про "Святу гору”
У селі Волиця – Керекешина існує легенда про Святу гору, яка розміщена на високому пагорбі над ставком.
Зараз там знаходиться сільський цвинтар. Та не тому так найменовано гору, що там покояться померлі.
З давніх – давен розповідали, що на тій горі була церква, але вона ввійшла в землю. Всім людям хто піде на Великдень на цвинтар і прикладе вухо до землі на тому місці, здається, дзвони дзвонять. Там і досі є кругла впадина діаметром двадцять п’ять метрів.
Легенда стверджує, що ввійшла церква в землю разом із людьми під час відправи служби якраз на Великдень, коли мали святити паску.
Якась вагітна жінка того врочистого дня йшла до церкви, яка стояла високо на горбі, стомилася та залаялась: "Щоб ти в землю ввійшла, як до тебе тяжко йти!”
І враз церква зі службою Божою й увійшла в землю.
(Розповідь Козачук Лідії Трохимівни, 67 років )

Легенда про незнайдений скарб
Древні люди розповідали про загадковий скарб, який нібито до нашого часу існує між Грибенинським та Волицьким полями, де проходила стара границя. Легенда повідує що там було три ями. В одній поховані люди, напевно полеглі воїни, в другій – зброя, а в третій – скарб.
Багато спроб робили охочі до наживи люди, але жодна не вдалась, тому що всі шукачі займались розкопками у ноч і всім ввижалась "нечиста сила”, яка лякала їх. А ще ніхто точно не знав, де проходила "стара границя”.
(Розповів Прокопчук Михайло, 83 роки Записала бібліотекар с. Волиця-Керекешина Козачук Анна Анатоліївна )

Легенда про с. Криниця
Було це чи не було, але, мабуть таки було, коли люди кажуть.
У одній маловідомій місцевості розташувалось невеличке, проте дуже мальовниче поселення. Люди у ньому були дружні та працьовиті. Погано було тільки те, що у селі не було питної води. Тому воду доводилось купувати.
Щонеділі у цьому поселенні був великий базар, на якому можна було придбати все, що душа забажає. З’їжджалися на базар з усіх усюд і старі, і малі. Жила у цьому селі дівчина, звали її Криниченька. Мати її померла, а батько їздив у Крим, чумакував. Та одного разу він не повернувся з походу. Важко було дівчині самій. Потрібно було рано вставати і по господарству поратись, ще й треба було гроші заробляти. І вирішила вона продавати воду. Хоча й далеко було до джерела, та що поробиш. Звечора вона вирушала у дорогу, а вранці уже була дома. З цього дівчина жила.
До того ж дівчина була дуже вродлива, а голос який мала! Часом, було, порається десь у городі і пісню заведе "Ой у полі криниченька”, та так, що усі заслухаються. Заїздив у село якийсь панок. І коли побачив дівчину, то дуже закохався. Усе частіше і частіше він сюди почав навідуватись. Пропонував дівчині своє кохання, навіть церкву побудував серед села: а скільки коштовностей там було! Але дівчина не хотіла йти за пана, бо любила молодого стрункого козака.
Тоді пан розгнівався на неї за непокірливість і вирішив убити дівчину.
І от одного недільного ранку, коли люди зібрались іти на базар, а Криниченька разом з ними, пан, зустрівши її біля церкви, вийняв ножа і встромив дівчині прямо в серце. Усі люди дивувались, коли не побачили на базарі Криниченьки: але хтось із юрби сказав, що бачив дівчину біля церкви, вона там розмовляла з паном. Жінки, які любили по пліткувати, побігли подивитись що воно буде діятись далі.
Та раптом вони побачили диво: з серця дівчини текла не кров, а прохолодна, чиста вода. Це місце люди обгородили. Так у селі з’явилась криниця з чистою джерельною водою. Але, мабуть природа розгнівалась на пана, тому уся церква з його ж добром пішла під землю. А джерело залишилось. Зараз воно вітає добру людину чистою, прохолодною водою, ще й ніби виспівує свою пісню "Ой у полі криниченька, там холодна водиченька”.
А поселення стали називати Криниця.
(Записав Гнатюк Руслан – бібліотекар с. Пеньки від Краснолуцької Ганни Миколаївні 02.06. 1945 р.н. )

Берегелі
Три брати на прізвище Берегеля шукали щастя у світі. Подорожуючи рідною землею, вони зупинились у мальовничій місцині. У долині, на рудці, що біля лісу, стали зводити собі хати.
До них потягнулись, як паростки із землі, інші сміливці і оселялись поруч. Хлопці тягнулись до краси. Вони насаджували фруктові та декоративні дерева, а найбільше кущів бузку. Весною, коли все зацвітало, село ставало схожим на великий різнокольоровий килим. Складаючи шану засновникам, вдячні жителі назвали село на їх честь — Берегелі.
(Розповіла Кондратова Степанида Дмитрівна 1925 р. н. Записав Балаб 'юк Артур)
***
Пан Зінбицький та його дружина на прізвище Хаєцька були закохані у природу рідного поселення. Стрункі соснові бори на горбі, кучеряві липи, розкішні каштани, плакучі верби, розмаїтті кущі бузку чарували їхні очі, радували душі. Пан звозив пагінці бузку звідусіль. Малиновий, білий, світло-синій, чорнильний, блідо-рожевий, та інші кольори полонили зір не одного перехожого. Найбільше полюбляла цю красу дочка пана Геля. Вона цілими днями бродила по березі ставка, милувалась розмаїттям барв. Кажуть, що назва села походить від слова "берег", по якому любила гуляти молода пані, та на честь її ім'я. Чий берег улюблений? Берег Гелі.
( Розповіла Горбатюк Валентина Михайлівна 1926 р. н. Записали Львов Катерина, Денисюк Інга)

Деркачі
Перше поселення було розташоване на заболоченій місцевості. Від назви болотного птаха деркача і походить назва села.
Старожили розповідають, що у сиву давнину, коли землі потерпали від набігів татарських орд, саме ця заболочена місцевість і не раз дала змогу врятувати людей від ненависного ворога. Пробратись у село через болота, трясовини не кожному було під силу. Та ще й птахи деркачі нападали на чужинців: били крильми, клювали за очі. Татари часто жалілись: "Не пройдемо, там одні деркачі, деркачі, деркачі!"
( Розповів Кревогубець Дем’ян Арламович 1924 р. н., який знає цю легенду зі слів своєї мами Кревогубець Ганни Тодосівни 1904 р. н. Записали Данелюк Дмитро, Олійник Любов)

Семиреньки
Назва походить від польських слів "седьма ренька" (сьома рука, тобто сьомий маєток поміщика). Інша легенда говорить про те, що назву село отримало від кількості перших жителів, які оселились у затишній місцині на окраїні лісу — сім.
(Записала Випих Інна)

Немиренці
Про походження назви цього села можна почути різне:
***
Пан, який проживав тут, завжди вороже ставився до селян, не мирився з ними. Вони прозвали його Немир, а село —Немиринці.
Село розкинулось по обидва боки річки Ікви і потонуло у морі густих верб та вишневих садків. Пан Немиров, пропливаючи річкою, зупинився на перепочинок. Він зійшов на крутий схил, що прослався вздовж північно-західного берега річки. Місцевість ця запала йому в око. Він вирішив часу не зволікати. Зразу ж дав наказ побудувати маєток: двохповерховий будинок з балконом на південь, прокласти східці аж до самісінької річки, звести стайні та інші приміщення, довкруж насадити пахучих лип.
Панський будинок, багатовікові липи ще збереглись донині. Кажуть, що село назвали на честь прізвища пана Немирова.
***
Спочатку оселились на берегу річки Ікви кілька сімей. Землі тут були дуже родючі. Жаль було дивитись, як вони пустують необроблені. Стали запрошувати людей з інших сіл оселятись тут. Коли землі було розділено, хати побудовано, жителі часто почали між собою сваритися, не миритися. Можливо, наше село отримало назву від дієслова "не миритися".
(Розповіла Бондарчук Ганна Дем’янівна 1921 р. н. Записала Тоненчук Надія)

Кантівка
Назва походить від польського слова "кант", що означає берег, край, кінець.
У польському поселенні Ляшки жив жорстокий, ненависний пан. Він своїх кріпаків, які у чомусь провинились, відправляв на каторгу, на кант (кантувати — тяжко-важко працювати.) Від цього і походить назва села.
Переказують легенду про те, що Богдан Хмельницький виселив всіх ляхів із села Ляшки в кінець, на край —в Кантівку
(Розповіла Крисько Феодосія Темофіївна 1925 р. н. Записала Вдович Ірина)

Самчинці
Село Самчинці розташоване за 25 км. від районного центру на крутих схилах Волино-Подільської височини. Свого часу на околицях села було виявлено поселення доби бронзи та черняхівської культури, кілька курганів і рештки городища давньоруських часів. В селі є залишки стародавніх укріплень замків. Від слова "замок" село і називалося Замчинці, а пізніше в устах народу змінилось в Самчинці.
Існує кілька легенд, які пояснюють походження назви села. В одній з них говориться про те, що під час монголо-татарської навали село було спалено дотла. Частина людей загинула, частину забрали в полон і продали. Чудом врятувався один чоловік по імені Семен. Він на руїнах та згарищах сам заходився зводити собі хату. На запитання проїжджих: "А що це ти робиш, чоловіче добрий?" Семен відповідав: "Сам хату чиню". Кажуть, що назва села і походить від словосполучення "сам чиню".
(Записала Інна Випих)

Старожили пам'ятають й іншу легенду. Недарма нині село Самчинці називають Дивокраєм. Хто не бував там, той не звідав його краси. Потонуло воно серед розкішних лип, крислатих дубів та височенних грабів. А про садки вже й годі казати. Саме цю місцевість у сиву давнину облюбував один немолодий чоловік на прізвище Самчинський. Йому поталанило втекти зі свого села, бо його розграбували та спалили татари. Як відірваний осінній листок, гнаний вітрами, стикався він по білому світу. Доля завела його у наш край. На лоні цієї чарівної природи збудував той мандрівник собі хату. Звідси пішло заснування села, а назва — від його прізвища.
(Записала Кучер Ірина)

Легенда про Радківці
Є на Поділлі невелике село Радківці, про походження якого існує красива легенда.
Було це дуже давно. Жили собі люди у невеликому поселенні. Мир та злагода панували між ними. Хліб вирощували, дітей ростили, раділи життю. А порадами зверталися до пана Радика, що славився мудрістю і справедливістю.
Жив пан з дочкою у своєму маєтку, що розташувався серед порослих густими лісами пагорбів, сонячних галявин і перелісків. Біля будинку пана Радика ріс розкішний сад, куди з навколишніх лісів зліталися пташки, яких як в тій місцевості називали ківці. Пташки ті так звикли до Марічки та її батька, і навіть розуміли людську мову, а пан Радик з дочкою пташине щебетання.
Якось, напередодні Зелених свят, Марічка вирушила в ліс за зіллям та травами, щоб прибрати ними оселю. Вона завжди робила це сама. Дівчина З дитинства об'їздила та обходила навколишню місцевість, тож добре знала ліс дороги та стежки. Марічка нічого не боялась, всюди їй було безпечно. Дівчина лише пам'ятала, що не можна було заїжджати на Чортову галявину, на якій яскраво-зелена трава ховала під собою бездонну трясовину.
Аж раптом дивні звуки почула дівчина. Що це? Може, лось відстав від свого стада, а тепер намагається наздогнати? Чи козулі блукають по лісу, шукаючи де-небудь джерельце, щоб вгамувати спрагу? Ні, не схоже. Між деревами промайнуло кілька постатей. Не зразу Марічка здогадалася , що то були монголо-татари. А коли зрозуміла - було пізно: дозор чужих накинувся на дівчину і полонив її. Нападники вимагали показати шлях до рідного селища. Марічка не могла цього зробити. Вона добре знала про те, якою загрозою є вороги для поселення: оселі пограбують, людей заберуть у полон, а селище спалять. Хіба можна це допустити? Дівчина зрозуміла: допомогти односельчан може лише вона. Затаївши в собі розпач, Марічка погодилась відвести нападників у рідне село.
Чужинці, верхи на конях, оточили юну вершницю і рушили. Вона вказувала дорогу. Трохи попетлявши лісовими дорогами, вони виїхали на горбочок, з якого було видно Чортову галявину. Коні набирали все більшої швидкості і за лічені хвилини влетіли у страшну трясовину. Перелякані татари, прагнучи вибратись, тонули все глибше. Лише Марічка не намагалась рятуватись. В останні хвилини свого життя вона звернулась до пташок і попросила передати батькові звістку про наближення татар, адже за дозором повинно підійти велике військо.
Ківці сповістили пана Радика про небезпеку, а він, зібравши всю громаду наказав покинути селище і ховатися в лісі. Татари, розлючені відсутністю люд спалили селище. А врятовані пташками селяни згодом збудувати собі нове поселення і назвали його Радківці в пам'ять про пана Радика та птахів, яким завдячували своїм життям.
(Розповідач - Харитонюк Тетяна Іллівна, 1929 року народження, освіта 7 класів.Записала учениця 9 класу Олійник Інна Іванівна)

За переказами слово «Губча» походить від слова «Згуба», бо мовляв колись у сиву давнину, якийсь вельможа феодал, згубив золотий мисливський ріг, внаслідок цього назвав це місце «Згубою», що поступово асимілювалось в слово «Губча». Є і інші міркування, наприклад: в певні часи, адміністративно-політичні називалися губерніями, від цього і назва «Губча» - центр між селами: Партинці, Зеленці, Кучівка.
Територія, на якій розташовується важкий історичний шлях, кого тільки не
було тут: литовці, поляки, татари, турки, росіяни. І всі вони приносили якісь змінив житті населення краю. Старались робити вплив на релігійні погляди населення, на побут, умови і спосіб життя.

Легенда про маєток пана Грохольського
В 1917 році селяни масово спалювали панські маєтки, розбирали господарські будівлі, панів вбивали, а хто виживав, рятувався втечею за кордон.
Цієї участі зазнали і наші села.
У сусідньому селі Зеленці був пограбований, спалений панський маєток. У нашому селі було повністю зруйновано господарські будівлі: конюшні, амбари, комори, сховища для фруктів та інше.
Лише зберігся і до сьогодні будинок, який є частиною нашої школи . З приводу того, як йому вдалося вціліти існує легенда.
Одного осіннього ранку, коли все живе навкруги просиналося. Пташки відлетіли у теплі краї. Вітерець ледь похитував гілочками дерев. І, ніби, нічого не передбачало загрози...
У своїй спальні спокійно відпочивала пані Грохольська, адже вона була вагітна на останніх днях. Чоловік її покинув, злякавшись розлючених селян, та втік за кордон.
Селяни прийшли розбирати маєток. І уже розпочали втілювати свій задум. Дехто, навіть, забрався уже на дах.
Аж тут на ґаночку з'явилася пані і мовила: «Що ж ви робите, лоди?!»
Селяни, хоч і були розлючені, подивившись на вагітну жінку, змилостилися та перестали розбирати будинок.
Таким чином маєток пана Грохольського вцілів і до сьогоднішнього дня приносить користь жителям села. Приймає у своїх стінах підростаюче покоління ось уже, майже, сто років.
(Записала Троян Світлана Іванівна 1947 р. н. вчитель історії с. Губча)

Легенда с. Новоселиця
Впевнений, що багато жителів нашої області чули про мальовниче село Новоселиця, що на Старокостянтинівщині. Тому що в селі зберігся панський маєток – це історична пам’ятка архітектури 19 ст.
За переказами старожилів тут у колишньому палаці графа Потоцького (він придбав будівлю і 1912 році в пана Гіжицького, що програвся в карти) іноді відбуваються дивні явища. Переказують, що в день народження і день смерті графині в нічний час, післяопівночі у палаці з’являється в білій, сяючій гарній сукні сама господиня, та поважно проходжується своїм колишнім володінням. Та при цьому навіть чуються тихі кроки. Хто мав з нею зустріч (бо лишався виконувати незакінчену викладацьку роботу) привид минулого не завдавав жодної шкоди.
І ще про таке. При вході у вестибюль з правої сторони як підійматись на другий поверх, то не можна непомітити великого дзеркала. Коли до нього підійти близько – можна помітити дрібні краплинки. Існує думка, що коли людина підходить до нього з добрими, світлими помислами і загадає бажання, воно має збутися.
А ось про що розповідає нам інша легенда. За метрів триста недоїзджаючи с. Новоселиці в напрямку с. Миролюбне пролягає долина. Односельчани її чомусь давно назвали "чортовою”. Переказували, що коли хто проходив нею після дванадцятої години ночі, могли чути незрозуміли тихі людські голоси та дзвін. Таке видіння зявлялось не кожній подорожуючій людині. Існує думка – переказ, що в даній долині колись стояла криниця, в якій втопилась молода дівчина. Після цього джерело з водою засипали землею, але вода і досі там зявляється.
(Розповів Киричок Степан Семенович 1928 р. н. почув та записав Сопронюк Микола бібліотекар с. Новоселиця)
ПЕРЕМОГА
Безкоштовний Wi-Fi
Наша адреса
м.СТАРОКОСТЯНТИНІВ, вул.К.ОСТРОЗЬКОГО,14, тел.(03854)3-21-08,3-15-27, e-mail:knigastarkon1@gmail.com, сайт:starlibrari.at.ua
Е-урядування
Календар
«  Жовтень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0