Переді мною сидить сива, енергійна, з веселою вдачею жінка, яка в черговий раз прийшла до Воронковецької сільської бібліотеки поміняти книжку. Вже дуже полюбляє читати книги, хоч і зір уже не той, але книги із серії «Жіночі романи» її до вподоби.

Жителька села Вороніквці пройшла важкими життєвими дорогами. Коли було їй 5 років, померла мама, вона жила із своїми сестрами біля тітки. Коли виповнилося дівчині 10 років, тітка віддала Ніну в дитячий будинок, від якого пам’ятка залишилася і до сьогодні – у неї на плечах залишився слід від витавруваного номера 376, за яким вона рахувалася у дитячому будинку. Після дитячого будинку повернулася у село. Влітку пасла чужі корови, а платою за цю роботу була куфайка та кирзові чоботи, щоб було в чому іти до школи. По закінченню семи класів пішла працювати в колгосп. Коли в 1956 році набирали робітників на шахти, поїхала на Донбас в Антрацитовський район на шахту «Триколпаковського». Працювала в шахті обліковцем, де за зміну бригада видобувала 200 вагонеток вугілля.

Коли в 1860 році Хрущов вивів жінок із шахт, Ніні Василівна повернулась до свого села і пішла знову працювати в колгосп. В 1973 році знову залишила батьківську хату, і попрямувала тепер уже в Казахстан, де працювала в радгоспі свинаркою. Та батьківська хата покликала Ніну додому через 5 років. Повернувшись до рідного села, Ніна Василівна відбудувала батьківську хату і проживає у ній і до нині.

Хата нова і простора, але у ній не було чути дитячих голосів. У Ніни Василівни немає дітей, декілька років тому помер чоловік, тому все своє життя і здоров’я вона віддала роботі. Дуже любить вишивати, знає і співає багато пісень. А з юності у неї лишилася потреба викладати свої думки у віршах. Ось у розмові із нею я і довідалась про її «хобі».

В кінці серпня у Ніни Василівни ювілейна дата, вона переступить вісімдесятий поріг життєвої дороги. У цей день хочеться побажати її міцного здоров’я, оптимізму, бадьорості.